ЗАКОХАНА ВЕСНЯНКА

                                                                                               Сергій Негода

ЗАКОХАНА ВЕСНЯНКА

1.Закохана веснянка

Тихий вечір у Тарасівці зоряний. Поздовж   порізаного тріскою Дніпра травневі сполохи сивочолих кульбаб. Сріблясті фіглярі у зеленкувато-дзеркальній водоймі потай чарували  дівчину. Кінець  весни.  Над місячними феніксами зеленої галявини, визираючи першими зграйками, пишаються сивопінні голівки кульбаб. Журба та печаль втратили лагідну силу. Пронизливі флейти жайворонків вже не романсували над непокритою головою самотньої дівчини.
Ніч. Душа-темрява, як після травневого позіхання. Вечірні фаготи норовистого вітру і журлива сопілка струмків закрутили колесом Оксанчині думки. Тендітна дівчина зупинила свій зір на верхів'ї крученої верби. Перше кохання. У зеленочі верболозу тремтіло лагідне віття, що фокусувало ліхтарики прозоро-кавових очей відчайдушної веснянки. Позолочені очі дівчини світились і сяяли.
Ранок після кохання ніяковіє. Світ судомило від останньої краси. Весняний вітерець втручається у чорне волосся Оксани і її пасма спадає на зосереджений погляд місяця. Нестерпні думки не дають спокою. Пожежа першого кохання торкнула серце. Оксані здалось, що її руку тисне Богдан. Полуда в його очах. Раптом чорнооку заполонив радісний сонцеграй дзеркального Дніпра. Богдан рішився втекти з нею на химерне поле.
У ранкових прожилках сонце вигравало чорта. Тремтіло листя верболозу. Мелодія серця вабиться останньою скрипкою весни. Лагідно-грайлива хвиля то викривляється, то заявляється, і зникає у  колихаючому  Славутича. Десь кричали нагоничі.
Вона ще якось змагалась з його осадженим маленьким тілом. А потім, скалічена на третім танці,  тихо  прошепотіла: “Дай серцю волю, заведе в неволю”. Покора великої енергії блищала в очах. Богдан став на коліна. Вона відкрилася і приблизилась до його щирої покути. Він сяяв очима, мов вогнями.  Охоплена, вона оповила його голову, а він щось бурмотів. Оксана затопила його імпозантним теплом і стала над ним  ставною колонадою із двох дебелих ніг. Вона прикипіла до нього, запашіла принадністю,  тихо зануртувала, а він понівечений її молодою силою засвідчив про себе, і раптом упав зі своїм викрученим  у крик розкішним голосом. Знеможіли добре і втомилися. Отурїлися обоє і відчули себе людьми.  Згодом був радісний здоровий рухач без промахувань і будь-яких здержувань, проте з підтягуваннями на гіллях та  хльосканнями відшліфованих берізок, дзявканням і скавучанням собак та гелготінням гусей. Із того виник кусючий потяг до його  здужалих ріжків та капшучків. Вона була посвячена у його бризкання пахощами, він ретельно доводив її до вбожілого щастя, до завжди бажаного почуття  між молодих тополь та ласкавих берізок. Без кари і остраху з театральними  викрутасами жар-птиці та великими каяттями лебідоньки, отак і  зламалась декоративна пиха весни  та казка її звабленої молодості. Її живіт сам уже кричав їсти.
Чекаючи рудий ешелон Богдана, дівчина стояла над річкою. Але парубка не було. Цокотіли маршрутки. Оксана, не поспішаючи пішла стежкою. Стежка вела в одиноку діброву старого лісу.
Зажурена дівчина зникла між деревами. У вухах туркотіло. Гурт кмітливих дятлів колотили оркестр, – вони збентежено, що є духу, били відколки. У Василеві першість залишалася за цими барвистими пернатими. Ці твердодзьобі окошилися тут давно, і тепер повсюдно господарювали в осиротілому залишку лісу, що дістався їм у спадок після трагедії Василеви, яка тепер похована під Каховськими водами огрубілого Славутича.
Дівчина окинула оком місцевість лісу, що відкрилась за дібровою. Ландшафт високих пагорбів, глибоких впадин, крутих то березових, то соснових схилів, то засаджених кленом полонин, що частенько чергувалися джерельними і надрічковими рівчаками, займав на невеликому клаптику побережжя значну площу. Строката поверхня Василеви збентежила уяву Оксани. Дівчині пригадався казковий краєвид, що рік тому спостерігала у Карпатах.
Від лісу до води вели часті і глибокі рівчаки, вони увертом летіли на десятки метрів униз, їхні круті схили тримало густе коріння дерев і кущів, між якими були протоптані стежки косуль. Високі пагорби Василеви привернули увагу Оксани. Свіжо-зелені килими лісу були поцятковані жовтокурою квіткою, хоча де-не-де брала гору сонячна кульбаба. Над Бісовою печерою будяк і реп'ях пов'язали свою долю з пахучим дурманом. Дівчина перевела погляд на пагорб Лисячої гори. Тут і сірячок-чудило, і оса-пустунка, і дуркуватий джміль були причетними до кумедних інтриг лісу, а танок метеликів і хор бджіл справляли справжню весняну гаївку. Раптом заворушилось щось у траві і це перелякало дівчину. Це був вуж, що відшукував власну шпаринку для нічного відпочинку. Оксана помітила у траві чепурного павука-хрестоносця. Цей розфарбований пучечок повз у бік дівчини. Піднявши суху билинку, Оксана почала залицятися до гостя. Помпезний чепурун наїжився на залицяння і був готовий уразити при необережному поводженні з ним.
Дівчина вийшла на Лисячу гору і зупинила свій погляд на Дніпровій воді, що немов навмисне була пофарбована у зелений колір. Вона дивувалась вечірньому сяйву сонця у Дніпрі і дрібненьким хвилям, котрі удавали луску гігантської риби.
Неприбрані береги водосховища, що йшли край лісу, височили глиноземними кручами. На них було видно півметровий прошарок справжнього чорнозему. Оксана пригадала, що минулої весни на одній високій кручі, на її порепаній стінці, в очевидячки проглядалась дубина. Старий дід Савка, якому вона повідомила про знахідку, вирішив навідатися до загадкової кручі. Через тиждень на моторному човні вони обстежували високу кручу. Скелю добре вимило весняними водами, а на затверділому схилі лежали обсмалені колодки. Із черева Дніпрової кручі проглядала домовина. Вона, обквацяна у глиноземну багнюку, мала от-от упасти. Дід порадив Оксані вилізати на вершину скелі і за допомогою канату зачепити кладку. Дівчині це не вдалося, декілька колодок одразу шубовснуло у воду, а за ними відпав і великий шматок глинозему. За всім цим поповзла униз і загадкова домовина, утримати яку вже дівчина не мала змоги. Згодом домовина пірнула у воду і не виплила. Старий пожалкував про необережність:
- Так глибоко за моє життя ніколи не ховали. Це, здається, козацька домовина.
Дівчина тепер уважніше оглянула загадкову кручу. Вона зрозуміла, що старий мав рацію, бо пагорб видавався великим насипом, які вона зустрічала на розораних полях.
Тепер до Оксани прийшло розуміння старої Василеви. Клаптик приреченої землі став останнім оазисом тваринного світу правого побережжя Каховського водосховища. І хоча навпроти осиротілої Василеви, через Каховські води, на повну потужність запрацювала Запорізька атомна, вона все-таки сподівалась, що чудо-ліс збереже усі свої скарби, навіть будучи під мотлохом, що виходить з Олександрійського Маяка, символу Енергодара. Василева, як казковий край весни, самотньо проводжав закохану веснянку, навколо якої творилася симфонія любові і молодого життя.

2.Дженджик.

Богдан Ващук був справжнісінький чепурун, такий собі фривольний дженджик, яких вперше помітив у мистецтві славнозвісний Ван-Гог. Кумедно симпатичний хлопець мав погляд сільського спокусника, точніше джиґуна, який без труднощів дражнив і колошкав серця легковажних дівчат. Сам Богдан залюбки залицявся до розпусниць, чим дратував вродливих кокеток, які вважали його легковажним коханцем.
Більшість хлопців кепкували з донжуанівських витівок розпусника, хоча по-справжньому заздрили його успіхам в особистому житті. І він це відчував. "Симпатичний бевзь", – так відверто називали Богдана у класі.
З висоти свого величчя безсоромний залицяльник на превеликий жаль по-чернечи відносився до власних почуттів. "Які можуть бути почуття?" – запитував себе хлопець, коли допікали йому розпусниці відносно його фривольних витівок. Фізично здоровий, стрункий Богдан майже не морився голодом кохання, зате, дівчатам виймав душу.
Домовившись з Оксаною про зустріч над річкою, цей дженджик злякався її і просто побоявся підійти до закоханої. Ледь-ледь стримуючи себе, він тихесенько-тихесенько спостерігав за дівчиною.
- Оксана! Нісенітниця! – ніяковіла перед фактом напівсутінкова химера обличчя Богдана. Його зморшкуваті руки закопошилися у густому каштановому волоссі. Хитаючись навстоячки, він підмощував крок за кроком, і, здригаючись від власного подиху, повільно сунувся назад. На відстані десяти метрів його чекала Оксана. Що не роби, як не хитруй, нічого не вдієш, і навіть вовки не злякають, коли нечиста володіє тілом.
Наляканий боягуз наштирився і завмер на місці, – дівчина-веснянка заспівала, немов заплакала. Приголомшений, підведений до страху зустрічі з Оксаною, остерігаючись, зайшов за стовбур. Мертва тінь покрила лице хлопця. На обличчі неприродно здригалися мускули. Завмерлий майже не дихав. Його мучили спокусливі думки. Перед чорною марою спокусника постала розбещена спокусниця Куліба. Розторсана дівка зухвало цілувала його вуста. Товсті губи і мокрий язик учора вабили Богданові руки, і хлопець безсоромно охоплював уявою її груди та пухкий стан...
Застрекотали жаби. Вони налякали зграю ворон, що сиділи над головою наляканого покидька. Уїдлива трясця пройняла тіло нечистого. Прикусивши нижню губу, хлопець заліг спиною на стовбур старого дуба і, заплющивши очі, повністю завмер. Сонячні сутінки діброви перетворилися на просторові химери мертвого простору, їхні тіні зухвало утворювали компакти бісових душ.
Відлягло у ніч. Богдан відкрив очі. Душа повернула тіло навернутому. Ледь живий, він прийшов у себе. Видихнувши з себе нечисте повітря, Богдан оговтався і ледь зрушив з місця. Так, хитаючись від безсилля у ногах, навернутий почимчикував угору від річки. Над розкуйовдженою головою чорного хлопця скибка місяця ранила примару навколишнього простору. Тонка стежечка понад крутояром вивела Богдана на розоране поле. Богдан зупинився, пригадавши, як він сюди дістався і чого хотів. Озирнувшись навколо себе, хитаючись від паморочення у голові, юнак зрозумів, що попав у страшну халепу. На його великих очах з'явилися сльози, він присів, аби не впасти...

3. Химери мертвого простору

Наступного вечора проворна Тетяна Куліба ледь знайшла явленого Богдана. Зизуватий юнак самотньо швендяв поміж пелехатих тополь. Полуджений погляд хлопця, з-під брів якого проглядав запальний відчай, виражав напівбожевільну химеру. Це був справжній ходячий труп з мертвого простору. У неовирних чавунних очах кудлатого кружляли крихітні сірі метелики. Від погляду хлопця у душі крученої дівки загарцювали павуки:
- Богдан, що трапилося?
Щурячи кисло-гидку міну, Богдан підняв пусті очі на загравно-колоратурний голос Тетяни:
- Я не хочу тебе бачити, – ти остогидна!
Поканючена Тетяна Куліба пирснула від несподіваної образи і одразу зайшлася у пориві гніву:
- Гидота! Бовдур!
Посоромлений хлопець хапкома перевернув круглі очі. Оговтавшись від навмисної образи спокусниці, Богдан підступив до Тетяни і щосили ляснув розхристану по лицю. Папужаче враження на глечиковому обличчі дівчини хватком беркицьнулося у гарбузячий жбанок. Кубістичні щоки почервоніли. Розбещена дівка не очікувала такого відвернутого ляпасу від свого коханця.
- Ти – псих! – жалкувато-вишкірилася сердита лисиця перед суворим хлопцем.
- Я тебе бачити не хочу, – продовжував нервувати наполегливий дженджик. Лиха перелесниця ледь стримуючи жорстку зневагу, тіпнувшись, добряче турнула хлопця і зухвало роззявила рота: "Мавпяча морда!”
Люта Тетяна у відчаї почала, що є духу, лупцювати нахабного хлюща по розкуйовдженій голові. Від стусанів бешкетниці Богдан закипів від злості. Швидко отямившись від перших ударів, хлопець заблокував останні удари, і, спіймавши чергову атаку розлюченої Тетяни, міцно заломив їй руку. Потім сильно штовхнув несамовиту дівку лицем у землю:
- Паскуда! Я не хочу об тебе руки марати...
Нікчемна суперечка між химерами мертвого простору розставила всі крапки над “і”. Богдан більше не бажав зустрічатися з примарою спокусливої поваби. Капосна Тетяна сильно дошкуляла новим почуттям закоханого Богдана. Його гнітила нестерпна думка про вчорашнє мерзотне побачення з Оксаною. Совість дошкуляла за безглуздий вчинок у Василеві. Богдан гриз пальці за необачність з Оксаною. Тепер колючий сором душив усі наміри хлопця.
P>

4.Курці

Кожного погожого вечора хлопці, запеклі футболісти, скликали малечу на футбольний майданчик, щоб поганяти шкіряного м'яча. Але сьогодні не було м'яча, і хлопці згуртувались за кутком майстерні. Найохочіші та запеклі курці, що першими захопили недокурки, які валялись тут на засміченій галявині, вже обсмоктували недопалки. Інші, виколупавши з цегляних шпаринок застарілі недопалки, мусили кришити їхній тютюн на нові самокрутки.
Запеклі курці знали, що Сафонович полює на них, й ризикували бути спійманими на гарячому. Суворий Сафонович вже не раз і не одного ловив з цигаркою в зубах і не розбирався, а просто брав і відживцьовував вухо або палець упійманого курця. Повторно випробувати на собі таке батьківство ніхто з курців не бажав, тому низенький Куценко стояв на кутку і виглядав вихователя.
До ватаги чванливих курців приплентався Богдан. Приблуда, одразу ж скрутив найліпшу цигарку з викурків, котрі щойно визбирав у сторожці. Запаливши довгу папіроску, кумедний Богдан засмоктав її товстими губами. Не дивлячись товаришам у вічі, Ващук вдавав з себе кривляку. Мовчання підлітків почало гнітити його, тому юнак порушив тишу:
- Хто відгадає, що буде з чоловіка, якщо відрубати йому ноги, а потім одягти юбку.
- Інвалід бабського фронту, – глузував оклецькуватий Куценко.
- Каліка-остомика, – залебонів кепкуватою римою згорблений Кіщук.
- Не вгадаєте, – підбурював Богдан курців, – хочете, скажу!
- Не гони так швидко! – знахабнів Масенко, підпалюючи затухлого недопалка, якого тримав двома сірничками, аби не попекти собі губи.
- Дзвін! – раптом вигукнув нестриманий Богдан, бажаючи дошкулити цим авторитетові Масенка. Курці прикинули уявою, з'ясовуючи зміст відповіді. Масенко, ніяковіючи, лукаво скривив фізіономію, ледь не засміявшись.
- Повтори ще раз, – відчісував потилицю придуркуватий Кіщук. Богдан запишався і повторив:
- Дзвін.
Зневірений удавано зареготав так, що і курці зареготали від такого сміху дурня.
Куценко, сховавши цигарку в руці, виглянув за куток. Побачивши там малечу, закричав:
- Ей, шпана! Всі сюди! Мигом!
3-за іншого кутка вийшов кремезний Сафонович і грізно:
- Стоять!
Курці завмерли на місцях.
- Усі – до директора!

5.Бісові діти

Кудлаті байстрюки стояли викривленим колом, утворюючи щось на зразок покруття мертвого простору. Це масивне покруття являло собою веремію метушливої малечі, що вовтузилась у центрі кола. Біля Ващука утворилось справжнє місиво забіяк, що не мало, не багато, а у колотилося з таким завзяттям, якого не спостерігалося навіть у стародавніх амфітеатрах.
Зозулястий Пічкур і кучерявий Суляк, як півні, сходились у шарварок, утворюючи катавасію рук і ніг. Малі покидьки, не соромлячись, ловко лупцювали один одного. У Суляка виступили сльози, але, скаженіючи від власного безсилля, він колотив білокурого товариша. У відповідь рудий затіяв спритні викрутаси справжнього каратиста.
Малі хитруни з досвідом неодного амфітеатру сповідували обережність азарту і залишались неушкодженими. Хапливі задирики то квапились, то бездумно встрявали у безладдя, і мали на обличчях пурпурні шишки.
- Суляк, одоробло! Не захищайся, а бийся, – авторитетно втрутився баб'ячим голосом кудлатий Куценко.
- Охламони, чого зупинились? – басисто визвірився Масенко.
- Суляк упав, – показав Пічкур на покидька, що лежав під ногами.
- Шпана, шикуйсь! – зупинив бійку Ващук.
Малеча перелякалася. Закривавлений Суляк валявся у траві. Ошатний Масенко відкинув патли і потихеньку сів, тамуючи біль і подих.
- Присідай і вставай, – волоцюга силою заставив потерпілого сісти і встати. Потягнувши Суляка за кучері, шибеник заглянув йому в заплакані очі.
- Оклигав.
Кудлаті перевели подих і зробили чергові затяжки власних недопалків. Залякана малеча похнюпилась: що буде далі, вони не знали.
- О, диви. Сава либиться, – тарарахнув у порожнечу зігнутий Куценко. Малеча продовжувала ніяковіти і лякатися кожного слова вовкуватих підлітків.
- Савенко, з тебе бугай виросте, – повчав малого скажений Кіщук.
- Де синяк, Сава? – гиркнув на покидька скутий власною проблемою Ващук і заманливо звернувся до вишикуваної малечі. – Отже, будемо суворо мститися за несправедливу боротьбу.
Бідолаху Савенка затрясло від безсилля. У роздратованого хлопця виступили жалібні сльози. Покидько пошепки забубонів:
- Я не хо...хотів.
- Що? – зіритувався симпатичний бевзь.
- Я не хо...хочу, – безтямив сиплуватим голосом неушкоджений Савенко.
- Де твоя либа? – запінився вовкуватий підлабузник і, ухвативши бідолаху за вуха, витягнув сіряче лице Савенка. – Це сльози! Я не бачу либи!
- Я не винен, – затрясся у руках мордуватого Масенка покидько.
Довгоносий скажений Кіщук занервував, не стри-муючи себе, загорлав на малечу:
- Ви гидота! Дебіли! – підбіг до Савенка і стукнув під груди. Потерпілий скривився і одразу ж скрутився, що є духу, загорлав:
- ...вста....встать!... – вишкірився Кішук на присілого першокласника.
Закормлений Масенко відштовхнув придуркуватого волоцюгу, і підняв за петельки Савенка. Кремезний авторитет декілька раз посадив і випрямив непритомного. Савенко прийшов до тями.
- Живий, присідай, поки не очухаєшся.
Кудлаті докурювали по останній затяжці.
- Сава, ти зараз виконаєш роль уславленого комсомольця, а я зіграю батька Махна, – окинувши оком шеренгу, Масенко зупинився на рудому обличчі Пічкура і додав, – зозулястий, декламуй нашого шедевра.
Від високого і чистого хлопчика ідеалізувалась примара мертвого простору. Кудлаті були приголомшені дикцією сумлінного Пічкура. Сонечко-першокласник виразно декламував:
- Бій одлунав... Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов ... І до юрби полонених сам курінний підійшов...
- Прибацаний, – вирвалось у розтормошеного Ващука. Кудлаті відверто зареготали. В очах білявого Пічкура засяяло справжнє сонечко і він продовжив:
- Аж до кісток пропікає очима... Хлопці стоять перед ним, як мерці... П'яно хитається смерть перед ними, холодно блима наган у руці...
Раптом Пічкур замовк. Натомість взяв слово авторитет:
- Є комсомольці між вами!... я..., – Масенко ткнув кулаком принишклого Савенка, знервувавши на займеннику басистою дикцією, – ... я знаю! – підсунув пролетарського кулака під ніс шкодливого Пічкура і прогримав, – кожного кулі чекає печать!...
Деякі вуркагани покотилися від сміху. Масенко по-режисерськи махнув у бік Пічкура. Талановитий Пічкур, тряснувши волоссям, продовжував словами уславленого Володимира Сосюри долати опір мертвого простору:
- ... Стиснуто губи в останнім одчаї, всі полонені мовчать...
Дійство почало переходити за рамки відпрацьованого сценарію. Режисер і актор одночасно, Масенко у прощальному шумі старих тополь розгубився. Чи то гра Пічкура, чи то несамовитість сміху кудлатих далася в зна-ки, він цілу хвилину мовчав. Хтось з підлітків заєхиднічав. І масив реготу ще гучніше залунав у мертвому компакті покрученого дійства. До похнюпленого Масенка прийшла пам'ять:
- Всі ви такі, як і я, чорнобриві!... Жалко розстрілювать всіх!... – авторитет легко увійшов у роль улесливого атамана, – гляньте навколо... І сонце, і ниви... – І одразу задзвенів голос Пічкура, – Відповідь – сміх... – Малеча курйозно засміялась. Цей сміх сплівся у тривожний і безвольний вій, що заглушив безсмертні зорі в очах Савенка. Раптом сміх притих.
- Ну, так пощади не буде нікому!... – глушив тишу мертвого придніпровської галявини "батько Махно". Вас не згадає замучений край!...
Милий Пічкур, видихаючи на повні груди і з волошками в очах, зловісно вернув присутніх першокласників до мертвого простору:
- Вийшов один... І сказав курінному:, – останні слова були за наляканим Савенком, я – комсомолець... Стріляй!!! – завзято виграв себе покидько. Масенко щосили ткнув хлопцеві груди. Савенко упав на траву.
Почулося: "Шухер! Сафонович!"
Ващук закомандував: "Хтось щось пікне – уб'ю! А зараз мигом за кущі." І задоволена малеча чкурнула за кущі, що обмежували територію шкільного закладу. Сафонович швидко йшов у напрямі збіговиська вуркаганів.
Хлопці позатирали окурки ногами і пішли назустріч вихователю.
- Тварі! Повбивати вас мало! – Сафонович добряче тріснув пелехатого Куценка по шиї. Малий волоцюга запетушився:
- А як я трісну, що тоді?
- Тріснеш на двоє, – і вдруге тріснув Куценка по потилиці.
На траві лежав, скрючившись, першокласник. Савенко відчув гостру біль у груддях, бажаючи підвестись. Йому допоміг вихователь.
- Хто тебе бив?
- Ніхто, – злякався дорослих лобурів Савенко, котрі показували йому кулака. Знайти винуватого при таких збіговиськах підлітків майже неможливо. Сафонович це розумів.
- Масенко і Ващук зараз – до завуча. Там і поясните, що ви тут творили. Два кремезні авторитети пошепки послали вихователя до дідька. Кагал підлітків спокійно почимчикував до директорського корпусу.
- Варвари. Немає нічого святого.
Нафтові очі вихователя оглянулися на кущі. Із-за кущів хутко чкурнула малеча.
- Бісові діти, – подумав педагог. – Кому ви потрібні?...

6.Галазія

Дівчата дев'ятого "Б" у класі сперечались за крадіжку. У Куліби Тетяни зникла прозора помада. Тетяна перевернула усі сумки однокласниць, але помади не знайшла. Кудлата блондинка накинулась на небалакучу Оксану Чепуру:
- Не відбріхуйся, Ксюха, ти з Ващуком на фізкультурі була у класі. Я бачила, як ти з ним виходила з класу.
Оксана мимоволі зніяковіла:
- Ти пр-прибацана! Я твою помаду в очі не бачила!
- Мармиза! – дошкульно обізвалась бешкетниця.
Почервонів кавовий настій очей Оксани. Ледь-ледь не плачучи, дівчина, соромлячись, зібралась вийти з класу. Та раптом до неї звернулась Валя Хрущ:
- Не спіши, Ксюха, – товста дівчина без страху підійшла до нахабної заколотниці і несподівано шарпнула Кулібу за петельки. – Заткни свої челюсті. Свою помаду шукай у своїх хлопців.
Хрущ добряче коверзнула струнку зозулю ногою під пах. Не чекаючи такої відвертості, Куліба зарепетувала:
- Ти трахнута дурепа!
Знервована заступниця хутко і несамовито залупцювала прибиту Тетяну. Раптом розторсана Тетяна ухватилась короткими руками за волосся оскаженілої однокласниці. Страшенний писк покрив класну кімнату. Зав'язалась справжня бійка. Розхристані дівчата щосили шматували одна одну за коси. У бійку втрутилась хрупка Оксана. Вона почала розбороняти скажених однокласниць. Але розтяти дівчат не вдалося. Тоді Оксана, що є духу, заверещала і кинулась між розторсаними суперницями, але з цього теж нічого не вийшло. Розгнівані дівчата продовжували сукати космами. У кімнаті здійнявся шалений вереск, неначе коса найшла на камінь.
Колотнеча не вщухала. Неймовірний мартопляс учинили недорікуваті. У хід пішли стільці. Пискляві голоси однокласниць перетворили простір класної кімнати у шарварок сирен. Раптом Хрущ гепнулась на підлогу. Зніяковівши, однокласниці закособочились від несподіваного курйозу.
Розлючена химера накинулась на перелякану Оксану, вона ухватила тендітну однокласницю за коси і давай щосили гамселити її голову об парту. У класі знову повис рев і вереск недорікуватих дівчат. Безталанна Куліба, запродавши сатані душу, дала волю власним рукам, аби звести рахунок з неприємністю, що виникла в стосунках з Ващуком. Нікчемна відчула, що у Оксани не витримали нерви. У лайливої аж мурашки пішли по спині від несамовитого писку однокласниць. Тіло Оксани затіпалось і випало з рук неприступної Куліби. Роздратова бешкетниця прикипіла на місці. Нескорена спідлоба ковзнула похмурим поглядом на крикливих однокласниць і ошпарила недорікуватих:
- Дурепи! Щоб вам беньки повилазили!
Бридкий і настирливий очкур Куліби чекав продовження суворої галазії. Причетні однокласниці метнули оком і позадкували з класу. Раптом заворушилася потурена Хрущ. Тетяна ткнула ногою безтямну товстуху. Оксана лежала на проході, мов колода і майже не ворушилася. Одур соромливої Оксани гудів у голові і не давав можливості підвестись дівчині. Тут до класу влетів Сафонович і категорично загорлав:
- Тварі! Що творите?
Педагог остовпів, як побачив у проході замордованих дівчат:
- Всі на вулицю! Бігом! – приголомшений вихо-ватель підійшов до лежачої Оксани, – Чепура, вставай!
Оксана розімкнула вуста і заплакала:
- Не можу... не можу...
Валя Хрущ оговталась і підвелась на ноги.
- Хто тебе так по-звірячому? – запитав запаморочену Сафонович.
- Ніхто! – грубо відкинула товстуха.

7.Явлення

Покидаючи кабінет директора. Богдан не знав, що ховається за звісткою про матір. Згодом хлопець зовсім впав на лиці. Страшне-страшне серце підлітка не хотіло прощатися з невільницький станом. Воля, яку обіцяв директор, тьмарила багатьом його друзям голову. Від думки про невідому матір у Богдана темніло в очах. Хлопець, ніяковіючи з товаришами, здебільшого відмовчувався і що разу тупив очі в землю. На роздряпаних щоках похмурого червоніли марудні прищі. Нижня губа весь час дрижала, і то чавилася, то вимащувалася пожовклими зубами. Породжена лукавість настрою концентрувалась на юнацьких вусиках. Гарячі очі у загадковому лабіринті лукавості втратили юнацьку принаду і здобули юдині срібняки.
Вже вдруге дзвонили на вечерю. Схвильований парубок вирішив більше не квацяти гуашними фарбами портрет примарної жінки, що був черговою уявою про зустріч з невідомою. Криваве багрення неприємних очей мальованого образу не випромінювало, а мулило опаром шпаркого струму. Заяложене волосся застигло збучавілим пасмом на голові відлюдниці. Низка живих рис дала образу жінки глибокої вразливості. Фарби репіжили мілинами на щоках. Потвора вражала уяву.
Хлопець встав із-за стола і, піднявши замулені очі, несподівано зустрівся з очима Оксани. Вродлива дівчина вп’ялилася в нього світлими очима. Богдан згадав, що вона просила його про зустріч після вечері. Богдан, не витримавши відвертого заціпеніння пекучих очей дівчини, замружив перелякані очі. Оксана підмигнула і посміхнулася. Від сильних переживань хлопець загубив здібність подобатися дівчатам і зустрів по-мертвому посмішку Оксани, хоча через мить відповів умілою міною, яку одразу сховав.
Перед їдальнею гупотіли хлопці і дівчата. Богдан обійшов групу товаришів і непомітно зник. Завше всеїдний хлопець вирішив не вечеряти. Його мучили щирі очі товаришів.
На сходах хлопцеві подуло прямо в очі. З полотен, вікон манило вечірнє подвір’я. Мінливі вогники ліхтариків мандрували разом з ним. Втрачалась хода і він зупинявся. Думка про матір палила душу. Його охоплював переляк. Звістка про матір надмірно полонила всі вразливі почуття Богдана. Щоб побути на самоті, похнюплений помандрував у побутову кімнату.
Вражаюча уява хлопця вимальовувала все нові і нові сценарії зустрічі з матір'ю, при цьому все частіше тьмарилась ясність розуму. У побутовій кімнаті Богдан злякався звуку води, що сочилась з крану. Він сильніше прикрутив кран. Знесилений вигадками Богдан підійшов до вікна. Зимовий сад, який було видно з вікна, глянув на хлопця живими химерами. Це налякало Богдана. Тікати було нікуди. Ухтиві зорі мережили зимове небо і тут хлопцеві потемніло в очах. У Богдана урвався терпець. Набрякли сльози. Закривши очі, хлопець присів під батарею. Каламуття повністю замулило очі. Зціпивши рота, зневірений заплакав. Гіркі сльози залили обличчя. Зрештою хлопець почав шепотіти мокрими губами: “Ні... ні... не хочу... не хочу...” Сльози котилися, зупинити їх парубок не міг. Він закрив руками лице, в очах з'явились свічки, серце пішло шкереберть.
- На чорта вона мені. Не хочу її бачити, – бубонів про себе новоявлений і не тямив, що з ним відбувається.
Закут кімнати почорнів. Ващук закляк під батареєю, закусивши пальці. Порожній компакт мертвого юнака переходив у іпостась живого покуття і буття.
Остерігаючись, до кімнати увійшла Оксана.
Тамуючи подих, вона перелякалася і підбігла до запненого під батарею Богдана.
- Богдан, ти плачеш?
Оксана легенько поклала на заплаканого руку. Хлопець ожив і підняв заплакане обличчя. У виснаженого ворухнулися брови. Забриніли тужаві губи. Затремтів спокійний голос затворника:
- Не хочу... не хочу з нею бачитись...
Тремтячі руки зрадили дівчину:
- Богдан, тебе шукають, сюди прийдуть, – розчулена присіла до хлопця. Богдан сильно стиснув дівчині руку і піднявся на весь зріст.
- Вийдемо на вулицю, – попросив парубок Оксану.
- А як зустрінеш її?
- Я її... – і знову сльози залили каламутні очі хлопця.
- Говорять, що вона чекає тебе на подвір’ї.
Закохані вийшли з кімнати. На сходах їх зустрів заклопотаний Сафонович. Його підгострений ніс, що був підцькований догори, осунувся, і виявив силует совиного дзьоба:
- Федір, не будь дурнем.
- Я – Богдан, – не змовчав хлопець.
- Вибач, Богдан, тебе чекає мати, – пояснив старший вихователь. Богдан, не дослухавши, хутко побіг по сходах униз.
- Кожний помирає за себе, – відповіла за хлопця небалакуча дівчина, повернувши у сторону свого парубка, побігла за Богданом.

- Подуріли, – здивувався педагог, – подуріли...